Мій брат приніс додому новенький собачий нашийник, що пах шкірою і з магазинною біркою. – Так, – відразу все зрозуміла мама. – Цього не буде ніколи! – строго сказала вона. – Собаки ще тільки в нашому будинку не вистачало! Брат мовчки пройшов до кімнати і повісив нашийник над своїм ліжком. – Де ти взяв гроші? – запитав тато. – Назбирав, – сором’язливо пояснив брат. – Три місяці відкладав помаленьку … – Зрозуміло, – розвів руками тато. – Значить, наш молодший син вже три місяці мріє про собаку. – Я теж мрію! Я теж мрію про собаку! – встряв у розмову і я. – Навіть уже вісім днів! Це була неправда. Про собаку я мріяв все своє життя, з самого народження. Але ж не я, потай збираючи гроші, які батьки дають на сніданки в школу і на всякі інші дрібниці, купив в кінці кінців чудовий новенький нашийник з жовтої шкіри. Я не міг образити мого брата, і тому сказав про вісім днів! – Мріяти не шкідливо, – погодилася мама. Потім ми, як завжди, вчили з братом уроки.
Він свої, дріб’язкові, за третій клас, а я – серйозні, на складання простих дробів. І час від часу ми піднімали голови від зошитів і поглядали на собачий нашийник, який висів над ліжком брата. – Минулого місяця було тридцять днів? – раптом почав згадувати я. – Ні, тридцять один! Значить, завтра буде дев’яносто три дні, як ти мрієш про собаку! Брат мій в відповідь похмуро засопів. – А якщо до твоїх днях додати дев’ять моїх, то вийде сто два дні нездійсненної мрії! – підрахував я. – Так … – сумно зітхнув наш тато. Він сидів у кріслі з газетою і все чув. – Нездійсненна мрія … – повторив тато мої слова. – Такого не буває. Якщо мрія правильна, вона обов’язково збудеться. А в суботу наш тато кудись пішов надовго. Повернувся і відразу ж покликав усіх нас в передпокій. – Ось – сказав тато зніяковіло, коли ми зібралися.
– Я склав три числа, і вийшло, що ми мріяли про одне й те ж тридцять чотири роки, три місяці і одинадцять днів. Це станом на сьогоднішній ранок! Сказавши так, тато обережно розстебнув пальто і витягнув з-за пазухи сірого кудлатого цуценя з чорними блискучими очима. Ми з братом оніміли і остовпіли до такої міри, що навіть не закричали «ура». Наша мама якось дивно подивилася на тата. Він так і продовжував стояти в розхристаному пальто, притискаючи цуценя до себе. – Додай ще двадцять сім років … до мрії, – раптом не своїм голосом попросила мама. – Ні, мабуть, двадцять вісім! … Мама відкрила шафу і дістала з самої його глибини заховану колись синю собачу миску.