Сталося все влітку. Я тоді працювала в магазині косметики. Щодня я бачила, як недалеко від магазину сидів на лавці хлопчик-підліток. На вигляд йому були років 12 – не більше. Він просив гроші. І ось якось день видався особливо дощовитим, холодним і похмурим. Хлопчик знову сидів під дощем – і навіть погода не зупинила його. Ми з колегами вирішили покликати його всередину, щоб він погрівся. Нагодували його, напоїли чаєм.
Знаєте, багато хто гидує жебраками, вважаючи їх шахраями, але це хлопченя виявилося напрочуд добрим, доброзичливим і відкритим. Його звали Костею. Костя розповів, що живе з бабусею, що папа пішов з сім’ї, а мама померла. Була ще старша сестра, але вона вийшла заміж і поїхала в інше місто. Він просидів у нас в підсобці до самого закриття. Потім він пішов додому. Наступного дня хлопчик знову з’явився на порозі магазинчика. У руках Костя тримав дві булочки, сік і пачка насіння.
Він привітався і протягнув усе це нам із словами: – Це усе, чим я можу вам віддячити. Як я тоді не розплакалася – сама не знаю. У горлі застрягла грудка. Відразу згадалися слова: “Той, хто має менше, віддає більше”. Так воно і є.