Життя моєї бабусі нічим не відрізнялася від життя будь-якої іншої жінки нашої країни за радянських часів. П’ятеро дітей, чоловік — п’яниця. Загалом, піднімала дітей сама. З 6 ранку на ногах, всіх треба помити, нагодувати, одягнути, взути, в тому числі і чоловіка. Про відпочинок або відпустці бабуся тоді й гадки не мала, не могла собі цього дозволити. Працювала на двох роботах і з домашніми справами справлялася на відмінно. Ну, не старайся, іноді наступали важкі часи. Так відбувається, якщо все тягнеш один на своїх плечах. У такі часи бабусі доводилося звертатися до сусідів, літній парі. Прийде вона до них грошей зайняти до получки, а вони все і без слів розуміють. — Ліда, йди в серванті в вазочці візьми скільки потрібно, потім віддаси. Бабусі було ніяково брати гроші в борг. Виховання не дозволяло. Вона змушена була це робити, тому що, крім неї, справи нікому не було до того, як би дітей на ноги поставити. Ну, а що робити? На знак подяки бабуся по можливості відвідувала будинок людей похилого віку.
Прала, є готувала, в магазин бігала. І борги, до речі кажучи, приносила вчасно. Йшов час. І, як це буває у людей похилого віку, прийшов час вмирати. Першим смерть забрала літнього чоловіка. Як не готуйся до цього, а удар м’якше від цього не стане. Моя бабуся тепер частіше з’являлася в будинку вдови. По господарству допомагала, та й говорили вони по душам. Так тривало кілька років. Вже і дітлахи підросли, деякі вчитися поїхали, самостійне життя почали. І якось само собою бабусі більше не потрібно було брати грошей з заповітної вазочки, але вона продовжувала ходити і допомагати. Скільки разів господиня будинку пропонувала бабусі взяти гроші за допомогу, але бабуся завжди відмовлялася. Ні в яку! Був травневий теплий ранок, бабуся вийшла на роботу. По дорозі зустріла сусідку, яка знала всі новини села ще до того, як самі герої оком встигнуть моргнути! Вона-то і повідала бабусі про кончину її вдови. Думаю, говорити про те, що бабуся поралася на пoхopoнах більше, ніж будь-хто інший, навіть не треба. Допомагала, ніби рідні.
Після похорону підійшов до неї син покійної і каже: — Мамка тобі, Ліда, стіл свій заповіла. У тебе, говорить, дітей багато, а стіл маленький, а мені він вже не знадобиться. Переконай її, мовляв, синку, щоб вона його обов’язково себе забрала. Ну, бабуся відмовити не могла. Забрала стіл собі. Життя йде, життя триває. Уже кілька місяців пройшло з похорону. Бабуся все так же працює, чоловік все так же п’є. І ось якось після чергового разу, коли бабуся поклала діда спати, і в будинку, нарешті, запанувала благородна тиша, вона почула ось що. Тихий такий ненав’язливий стукіт. Прислухаючись до звуків, бабуся почала усвідомлювати, що звук не з вулиці. Звук десь в будинку. Встала бабуся з ліжка, пішла в кухню. Стук припинився, пройшлася по спальнях — тиша. Лягла в ліжко — знову стук! Постукає собі і перестане. Так тривало кілька ночей поспіль. Бабуся вже звикла до цього і намагалася уваги не звертати. Ось тільки до того часу, поки стукіт не почався днем. Сидить вона на ганку, сонечко світить, пташки співають.
Двері в будинок відчинені навстіж. І раптом чує з кухні той самий стук! Тільки на цей раз він був наполегливий і гучний! Бабуся розсердилася через такого нахабства: — Хто б не стукав, це вже занадто! Ну, я тобі задам! — з цими словами бабуся вбігла в кухню. Стук виходив з-під столу! Ніби хтось сидить під ним і хоче, щоб його знайшли. Бабуся підбігла до столу, схопила за ніжку і перевернула. Нікого! Абсолютно нікого під ним не було! Оглянувши кухню і кожен кут будинку, бабуся повернулася до перевернутого столу. Тільки тепер вона помітила, що на дні столу, в щілини між дошками, щось стирчить. Смикнула. Папірці. — Ой, батюшки! Це ж гроші! І все стало на свої місця. Ось чому старенька хотіла, щоб бабуся стіл цей забрала. Сховала вона там грошенят в знак подяки за все хороше. Бабуся вголос подякувала своїй благодійницю і поставила стіл, як і стояв. Ну і на завершення хотілося б додати, що стіл стоїть донині і жодного стороннього стукоту з тих пір не видавав.