Діда Григорія я побоювався з раннього дитинства. Будинок у нас був поділений на дві частини: в більшій жили тато, мама і я. У прибудові і крихітної кухні — дідусь Пилип по батьківській лінії. Щонеділі вся сім’я обов’язково збиралася разом за великим столом під час обіду — такє було правило: — А правила порушувати не можна. Крапка! — говорив Пилип.
Ту розмову я не забуду ніколи … мені тоді було років сім. — Я покохав іншу жінку, а з тобою, Галю, розлучаюся, — холодно сказав мій батько. — Жити ми плануємо тут, в рідному домі, а ти з Кирилкою переберешся до своїх батьків. Мама, нахиливши голову, нічого не говорила, по що ках у неї текли сльози. Дід мовчав, потім вийшов на ганок, закурив, зло сплюнув, погасив сигарету і повернувся в будинок: — Галя, — звернувся старий до мами.
— Збери його речі. Негайно. Негайно. — Не зрозумів? — обурився батько. — Це мій будинок! Ми з молодою дружиною тут жити будемо. — У тебе немає більше вдома. Можеш йти на всі чотири сторони. Зі своєю молодою дружиною. Я все сказав. Крапка! Ти ж знаєш, що зі мною краще не сперечатися? — дід Пилип якось дивно глянув на свого сина. Погляд його був важкий.
— Знаю! Недарма тебе Відьмаком назвають! — скрипнув зубами від злості мій татусь. — Я не Відьмак! Я — відун. Багато знаю і передчуваю, — відрізав холодно Піліп і звернувся до моєї мами: — Галочка, я завжди мріяв про дочку. Не склалося … А ось тепер у мене є дочка. Нічого не бійся. Я завжди буду поруч, — і поплескав її по плечу … Батько поїхав з нашого будинку.
Більше я ніколи його не бачив: він одружився і поїхав в ближнє зарубіжжя, а про те, що у нього є батько і син, — забув геть. Що ж, Бог йому суддя. Старий був суворий, суворий, але, як тепер розумію, справедливий. Я ж діда не любив! Варто було прогуляти уроки в школі, а він вже про це знав. І, звичайно ж, карав. Ніде правди діти, діставалося часто. — Просочується вчора? — строго питав у мене. — лупити не буду, я проти цих методів.
Відпрацюєш. Якби ви знали ці відпрацювання! Те сусідської бабі Дуні паркан пофарбувати, то їй же води наносити, то корову пасти. А потім, ввечері, коли всі пацани в клуб йдуть, загін чистити. А це справа не з приємних! Але не послухатися не можна, старий не дозволить: — Існують правила, а їх потрібно виконувати. Я все сказав. Крапка! — дідусь, як завжди, стояв на своєму.
Коли мені було років дев’ятнадцять, приятелі запросили на море. Мама була у відрядженні — відпрошуватися не у кого. Так я наївно вважав. Виїжджати планував рано вранці, а на світанку в моїй кімнаті намалювався дід: — Куди зібрався? — тихо запитав він. — Так. На море. З друзями! — різко відповів я. — Чи не пустиш, чи що? — Вгадав. Чи не пущу.
Я все сказав. Крапка! — Слухай, я вже дорослий! І не тобі вирішувати, їхати мені чи ні! Тому що відчепися! — розкричався я на старого. Схопив зібрану сумку і тільки хотів попрямувати до дверей, як ноги у мене буквально вросли в підлогу. Не міг і кроку ступити! А дід дивився на мене уважним поглядом.
— Тепер ти все зрозумів? Буде так, як я сказав! Ясно ?! А потім з’ясувалося, що рейсовий автобус, на якому я планував їхати на вокзал, перекинувся: кілька людей, які не вижили. Але тоді я ще не пов’язував ці два моменти: заборону діда і аварію. Зараз розумію: він це передчував і зупинив мене. Кілька років тому старий відплив в інший світ.
Чесно кажучи, хоч і соромно, я не особливо сумував: вже дуже складний був у нього характер. Я давно одружений, є прекрасна дочка Галочка, названа на честь мами. Минулої зими ми з нею пішли кататися на санках з гірки неподалік від будинку. На вулиці вже стемніло, а Галка все не хотіла йти. Зізнатися, я занадто пізно помітив, як дочка перейшла на іншу, більш круту, сторону гірки …
Дівчинка лягла животом на санки і поїхала вниз. І раптом до мене дійшло, що санки летять прямо на жваву трасу! Здалеку я бачив, що дочка не могла зупинитися, лежачи на животі. Мені стало так страшно! Я кинувся до неї, але відстань занадто велика … Раптом санки несподівано зупинилися самі по собі. Я підбіг до доньки: — З тобою все добре? — Так звичайно. Татко, а де дідусь?
— Який, дідусь? — я витріщив очі від подиву, адже нікого не бачив біля дитини. — Ну … він вийшов на дорогу … помахав руками … і санки зупинилися … А ще щось сказав, не пам’ятаю що … Я вирішив, що вона просто фантазує, а ввечері Галя прийшла до нас в кімнату і сказала: — Я згадала, що казав мені той дідусь: «не можна тут кататися. Це правило…» — «А правила потрібно виконувати»? — перепитав я дочку і додав: — «Я все сказав. Крапка»?
Він так тобі сказав? — Так, так і сказав! А титеж чув? Він такий хороший … відразу видно, що дуже добрий! Я зрозумів: це був дід, він врятував мою дочку. А потім задумався: адже саме завдяки дідові я тоді теж залишився живий … Саме дід навчив мене не боятися ніяких труднощів: косити, пиляти і рубати дрова, обрізати дерева, доглядати за садом і городом … Бути самим собою. Нічого в житті не боятися. Спасибі тобі, діду !