Ще вранці мама збирала свої речі. Вона раз у раз знову відкривала свою шафу, старенькими руками перебирала знову і знову, якісь непотрібні, на мій погляд, речі. Там були якісь вицвілі хустки, лляні рушники, яких вже не купити ні в одному магазині таких вже немає. Я мовчала. Мама не хотіла говорити. Я бачила, як їй було непросто прощатися з селом, зі своєю маленькою і такою рідною хатою.
Тут все її життя. Сьогодні я забираю маму до себе. Але не повірите: у її очах чомусь немає щастя, радості, хоча вона знає, що ми її любимо, їй у нас буде добре, в місті її чекають маленькі онуки, які виросли на бабусиних пирогах і казках. Мама не брала ні сумок, ні пакетів, вона, ще за звичкою складала все в вузлики. Я знаю, що куплю їй всі необхідні речі: і одяг, і взуття, і новенькі яскраві халатики, пальто.
Так я мамі не заважала, не говорила, щоб вона чогось не брала. Нехай бере все, що так рідно їй. Я сьогодні забираю свою маму з села в місто. Тепер я знаю, що повинна доглядати за нею, щоб їй було добре і комфортно у нас. Тепер я відчуваю себе мамою своєї старенької мами.