Повертаюся я днями із роботи. Листопад, на вулиці вже темно. Від зупинки до мого під’їзду десять хвилин пішки. Але не так страաно. Вулиця людна, освітлена ліхтарями. Єдина неосвітлена ділянка – від вулиці до мого під’їзду. Та й то вхід освітлений. А посередині цієї ділянки магазинчик, біля якого фасад також освітлений. Іду собі, нікого не зачіпаю, вже вийшла на фінішну пряму, раптом чую: — Дівчино, у вас п’ятитисячна впала! Я продовжую рух. Точно знаю, що з грошей у мене лише сотена купюра та металеві гроші. Значить, це не до мене. «Молодець! Адже є ж чесні люди. Не зазіхнув на чужі гроші, а вирішив повернути.
А може це в нього така манера знайомитися?», думаю я і йду, не обертаюся. Біля крамниці мене хтось бере за лікоть. Я аж здригнулася від несподіванки. — Дівчино, ну що ви така задумлива. Купюру впустили, йдете, нікого не бачите, нічого не чуєте. Я вже десять хвилин за вами біжу, кричу. А ви нуль уваги. – каже молодий чоловік і розмахує перед моїм обличчям купюрою. І міцно тримає гроші, мабуть бо їться, що схоплю і втечу. Я здогадалася, що це ще один вид обману. Позіхне жертва на безхазяйні гроші, визнає своїми і потрапить на вудку. Десь про таке читала.
Потім попросить «премію» і отримає справжню тисячну купюру, а то й дві замість своєї фальшивої п’ятитисячної. — Ви такий чесний і шляхетний юнак! Я дарую вам ці гроші. Купуйте своїй дівчині цукерки. А взагалі, мені якось незручно стояти і розмовляти з незнайомою молодою людиною, та ще й під об’єктивом відеокамери. Бачите? — Показую на камеру на вході магазинчика. — Люди різні, багато чого можуть подумати. Хлопець завмер від такої моєї реакції, а я пішла додому. Зайшла в квартиру, зняла взуття і куртку, і тут мене пройняло тремтіння. Сиджу і думаю, якби я не прочитала в газеті про цей вид афер потрапила б на вудку чи ні?