Хлопчик дивився на мене своїми миготливими, повними жаху очима. Він не міг зрозуміти, куди зникли батьки, і чому ніяк не приїдуть його матуся і тато.Він озирався на всі боки, де його оточували чужі, суворі люди. Малюк перебував в дитбудинку.До таких трагічних доль працівники даної установи вже звикли, а от я ніяк не могла. Кожну історію маленької людини брала близько до серця, як власне горе. Ось і на цього хлопця, якому ледь виповнився рік, я дивилася з розриваючим від болю серцем.Малюк не плакав, але було видно, що він дуже сильно переживає і чекає, чекає, що батьки його заберуть. Звичайно, як можна пояснити однорічній дитині, що його батько і мати загинули, і він їх більше ніколи не побачить.
Я взяла дитину на руки і тихенько сказала: «Не бійся». Його очі наповнилися сльозами і покотилися по маленьким щічках. Але він все одно не заплакав. А так ще гірше, коли дитина горє тримає в собі. Мені було дуже шкода малюка, і я намагалася приділяти йому більше часу, грати, коли це виходило, приголубити, погладити по голівці. Одна з старожил дитячого будинку зробила мені суворе зауваження, що даремно я дитину до себе принаджує. На всіх серця не вистачить, а йому до добра звикати не можна, він уже сирота і повинен готуватися до того, що все життя доведеться одному боротися.
Але я з собою нічого не могла вдіяти. Лежала у мене душа до дитини. Відразу сподобався малюк. І незрозуміло хто з нас кому більше потрібен був – я йому чи він мені. Здавалося, що і на роботу я ходжу для того, щоб побачитися з Віталіком.Але сталося те, чого я не могла уявити навіть в найстрашнішому сні – мене звільнили. Причина – професійна непридатність. Ні, справа не в тому, що я недостатньо добре виконувала свої обов’язки. Просто занадто шкодувала дітей, які залишилися без батьківського піклування. А ось потрібно було не давати волю почуттям. Про почуттях в посадовій інструкції нічого не було сказано.
Звичайно, залишитися без роботи не дуже приємно, але як я буду без мого Віталіка, я взагалі не уявляла. Невже ми з ним більше ніколи не побачимось?З хлопчиком я зустрілася рівно через два місяці. Саме стільки знадобилося часу, щоб залагодити всі бюрократичні справи. А з дитячого будинку ми пішли з ним разом – як мати і син. Випадкових зустрічей на світі не буває. Може, і звільнення моє було поштовхом, який допоміг мені прийняти остаточне рішення.А як ви вважаєте, чи правильно поступила героїня історії? Чи можна так прив’язуватися до сиріт, як вона, адже всіх все одно не усиновити?