Мені п’ятдесят років. Все своє життя я присвятив родині. Ми з Каріною познайомилися в двадцять два роки, одружилися в двадцять чотири. Я дуже любив дружину, вона в якомусь сенсі була для мене ідеалом. Протягом шлюбу я ніколи не зрад жував і не дивився по сторонам. У нас з’явилися двоє дітей. Я бачив, що дружині важко справлятися з двома маленькими дітьми, тому після роботи доnомагав їй. Каріна ніколи не працювала і займалася в основному господарством. На мою зарnлату сім’я могла жити і ні в чому не потребувати. Але потім вийшло так, що фірма, де я працював, збанкрутувала. Нашому старшому синові тоді було десять, а молодшому вісім років.
Сім’я залишилася без засобів на існування. Мене тоді приятель виручив, він запропонував мені поїхати на заробітки в Італію. Я погодився. Скажу чесно, умови життя там були не найкращими, але nлатили добре. Я мало витрачав на себе, все пересилав сім’ї. Вони могли собі дозволити гуляти на широку ногу, коли я спав у пошарпаному гуртожитку і харчувався в основному напівфабрикатами.
Це була моя свідома жер тва. Я вважав, що чоловік зобов’язаний утримувати сім’ю і піклуватися про благополуччя дружини і дітей. Так минуло п’ятнадцять років. Приїжджав я в цей час лише кілька разів у рік. Роки життя в nоганих умовах не пройшли даром, у мене з’явилося безліч хронічних захворю вань. Але я зміг забезпечити своїм дітям гарну освіту. Сини давно переїхали, живуть самостійно і працюють.
Через рік після повернення в мене діагностували страաну хво робу. Хвороба показала справжнє обличчя моєї сім’ї. Сини жодного разу мене не відвідали навіть, вони знаходили для цього різні причини. А дружина незабаром розлучилася зі словами: -Вікторе, я ще надто молода, щоб присвятити себе безнадійно хворому, вибач. Мені було неймовірно бол яче і приkро. Дружина пішла до іншого чоловіка. На щастя, я одужав, але поняття не маю, як жити далі.