Нещодавно в моєму будинку з’явилася сивоволоса жінка з акуратно прибраним у низький пучок волоссям, у теплих колготах і довгій сукні. Коли вона переїхала до мене, зібрала все найдорожче одну маленьку авоську. Там я побачила колготи, нічну сорочку, капці, подаровані мною та кухоль з написом «Кращій бабусі» від моїх доньок.
Наша гостя тихенько шорхає коридором у своїх тапочках, п’є чаї, тримаючи чашку обома руками, щоб виnадково не впустити, високо піднімає ноги, переступаючи неіснуючий поріг між двома кімнатами. У її будинку пороги досить високі… може, звичка в неї залишилася. Вона часто мямлить собі щось під ніс, сkаржиться, ніби розмовляє з кимось. Со ромиться всього і всіх, але й не вміє приховувати свою радість від найменших знаків уваги. Вона несміливо їсть цукерки, які я кладу на поличку в її кімнаті, і чомусь відчуває вину за з’їдене.
Вона залишила все, чого досягла за все життя та довірила своє життя мені. Я часто готую її улюблені супи, які я 10 років тому готувала своїм донькам, а 40 років тому вона готувала мені. Вірус позбавив мою маму можливості самостійно доглядати за собою. Тепер їй потрібен постійний догляд, що я їй забезпечую. Мені сумно це усвідомити, але я свідок закату життя моєї мами. Принаймні я рада, що я маю можливість провести весь свій час з нею в даний непростий період часу.