Я працював на заводі у виробничому відділі, а мій батько виконував обов’язки сторожа. Одного разу, під час нічної зміни, ми з напарником сиділи в кабінеті й пили чай. У цей момент у нього задзвонив телефон, і розмова була настільки емоційною, що я міг чути його крики крізь слухавку. Я поцікавився, що сталося, і він розповів, що намагався позбутися своєї німецької вівчарки, бо вона була вже стара і не потрібна йому.
Пошкодувавши собаку, я подзвонив своєму батькові й запитав, чи не потрібен на заводі сторожовий пес. Він погодився, і вже наступного дня ми вирушили забирати собаку. Ми взяли з собою нашого сусіда-ветеринара, щоб оглянути тварину. Коли ми приїхали, побачене нас вразило: собака була вся поранена й у крові. Дядько Коля пояснив, що вона часто втікала, але ветеринар висловив припущення, що її, ймовірно, мучили.
Ми вирішили забрати пса додому. Мама приготувала для нього кашу з м’ясом, і ми назвали собаку Цезарем. Він їв з такою жадібністю, ніби давно не мав нормальної їжі. Ми відразу ж вирішили залишити його в нашій родині, а пізніше відвезли до ветеринара для щеплення та лікування.
Цезар швидко подружився з нашою кішкою, Ніною, хоча її вік вже давався взнаки. На жаль, через деякий час Ніни не стало, і Цезар дуже сумував. Проте, коли ми знайшли на морозі безпритульного кота Мурчика і привели його додому, Цезар швидко знайшов у ньому нового друга.
Навесні ми вирішили відвести Цезаря до дресирувальників. І за кілька місяців він став набагато розумнішим і слухнянішим. Виявилося, що наш Цезар зовсім не був старим, як стверджували його попередні власники. Вони просто хотіли позбутися собаки. Тепер він був частиною нашої сім’ї, і ми раділи, що подарували йому нове життя.