Я з дитбудинку. Мені здавалося, що нічого в житті не складається, поки одна старенька бабуся не витерла мені сльози …Моє життя стало боротьбою ще з дитинства. З народження я росла в дитбудинку: батьки підкинули мене на поріг лікарні і зникли. В дитбудинку життя було несолодке і мені рано довелося ставати самостійною. До підліткового віку я кожний вечір проводила біля вікна і мріяла про те, що зараз прийде моя мама і забере мене.Тоді я була одержима думкою про матір — у мене були всі малюнки з нею, вона приходила мені у снах — така красива і вся в квітах. Але, звичайно, ніхто так за мною і не прийшов. Але в дитбудинку я навіть не знала, що моє життя буде ще складніше. Після закінчення училища, я працювала на заводі, від якого я отримала маленьку кімнатку в гуртожитку.
А які у мене були сусіди — просто жах. Батьки щовечора випивали, а діти були кинуті напризволяще, та ще й викрадали у сусідів різні дрібниці. Одного вечора я поверталася дуже втомлена з роботи: двері в мою кімнату були вибиті, а всередині — все перевернуто догори дном. Гроші, які я відкладала з кожної зарплати, зникли, і тоді я звернулася в поліцію. Я ж знала, що це зробили мої сусіди.— Ми — чесна сім’я, в чому ти тут нас звинувачуєш? — кричала моя сусідка Клава, ледве тримаючись на ногах.— Пішла звідси, тому що ти зараз про це пошкодуєш! — вигукнув її чоловік і, схопивши мене за комір, викинув в під’їзд.Я пішла в парк і сиділа на лавочці. Мене переповнювала образа на все, що відбувається. А головне, що я навіть не мала з ким поділитися своїм горем. У мене не було ні друзів, ні близьких.- Дитинко, чому так гірко плачеш? — підійшла і запитала мене бабуся, яка гуляла в парку з маленькою біленькою собачкою.
Після цих слів мені стало себе шкода, і сльози полилися ще більшою рікою. Це перша людина, яка поцікавилася мною і мені стало ніяково. Але я відчувала таке душевне тепло, що протягом двох годин розповідала їй про своє життя. Вже був пізній холодний вечір і вже навіть собака почала скиглити.- Ганна, підемо до мене, я тобі пирогом пригощу, чаю зроблю, зігрієшся, — сказала бабуся, а я і не стала їй опиратися, і мовчки пішла за нею.В ту ніч я залишилася у Віри Іллівни, а вранці ми разом пішли до дільничного. Поліція провела виховну годину з моїми сусідами і вони мені пообіцяли повернути кошти. А я з того дня майже щовечора була у Віри Іллівни. Бігла з роботи до цієї бабусі, як на свято. Мені не вірилося, що в моєму житті є людина, з якою я можу поділитися своїми переживаннями.Віра Іллівна, була так само самотня, як і я. Чоловіка вона давно поховала, а дітей ім господь не дав. Ми прив’язалися одна до одної, я поспішала з роботи до неї, знаючи, що мене чекають і я комусь потрібна.
Одного разу Віра Іллівна впала на сходи і зламала руку; жінка просила мене переїхати до неї. Мені було соромно спершу, але я розуміла, що їй потрібна моя допомога. Так стали жити разом, з часом бабуся переписала на мене квартиру і дачу нишком — цього я навіть не очікувала. Мої мрії стали здійснюватися — я мала власне житло і рідну людину поруч.Влітку ми вирішили з бабусею поїхати на дачу, а відвести нас попросила вона нашого сусіда Максима. Цей хлопець вже давно мені подобався, але я навіть думки не могла припустити, що він зверне на мене увагу. Як з’ясувалося, бабуся вже давно хотіла мене посватати з Максимом, але я не давала їй ніяких шансів, адже з ранку до ночі працювала.І тут ми вже втрьох сидимо в машині. Увечері Максим приготував шашлик, ми накрили шикарний стіл в саду і сіли вечеряти. Потім бабуся пішла гуляти з собакою, а Максим підійшов до мене:- Ганна, я давно люблю тебе, напевно з першого погляду, як тільки побачив тебе на сходовому майданчику.Я посміхнулася Максиму і обійняла його. Рік тому я навіть не мріяла про таке щастя. За цей час я знайшла свою рідну душу — мою бабусю, знайшла затишний будинок і кохану людину.Не припиняйте вірити!